Зникаюча краса Намібії


Летіти 17,5 годин трьома літаками з двома пересадками щоб побачити ЇЇ…Дику природу, дике життя тварин, що невпинно і катастрофічно швидко зникають від руки людини.

Побувати на Африканському континенті було давньою мрією, а побачити десяток голодних левів на полюванні чи п’ятірко жираф біля водопою – то було понад всіма мріями. Грудень – початок літа у Намібії. +34 — + 42 градуси тепла, дуже сухий клімат. Мені дуже пощастило з погодою, оскільки за останні три роки випав перший дощ і пустеля вибухнула зеленню з рясними маленькими квітами. Дивно, але і без дощу, сухі дерева з колючками замість листків, умудряються цвісти. Кольори тут зливаються у коричнево-жовту гамму, одноманітний відтінок коричневого рослин, піску, окрас тварин, що робить їх менш помітними.

 

 

Під час поїздки мав залишитися час для відвідування місцевих поселень, прогулянок по столиці Намібії Віндхок і ще багато встого, але коли я вперше потрапила до заповідника…всі плани змінились. Була поставлена ціль — відвідати стільки охоронних територій з тваринами, скільки можливо за 5 днів. Встигаючи насолоджуватися кожним із них. 

 

Переміщаються туристи у даній місцевості в основному на джипах, оскільки хоч основні дороги тут як автобани (будують німці, якість відповідна) але є багато піщаних доріг. І звісно великий салон зручніше для відвідування заповідників, оскільки при заїзді на природоохоронну територію, виходити з машини забороняється. Тому півдня (а то і цілий день) сидіння в машині і виглядання тварин потребує більше простору, щоб не поніміли ноги. 

 

Взявши на прокат джип 4х4 і палатку ми вирушили на пошуки дивовижних тварин у їх природньому місці проживання. Першим відвідати вдалося заповідник Ерінді. Це 70 000 гектарів доглянутого простору для тварин, де частина території відкрита для відвідувачів (має 2-3 дороги), а близько 60% території недоступна для людей, задля нормального існування тварин та їх оселищ. Заповідник Ерінді, або як називають такі охоронні території Намібії — Game Reserve,  є приватною власністю, тому інфраструктура для людей дуже добре розвинута (можна приїхати у спеціально обладнані місця щоб вийти з машини, перекусити чи на відведеній території розкласти палатку на даху автомобіля для ночівлі). Тварин підкормлюють і ретельно рахують, щоб популяції не зменшувалися. Тут я вперше побачила сім’ї слонів, які не ходили з кута в кут як у зоопарку, а гуляли на волі, бігаючих жираф (вони виявляється дуже спритні), крокодилів, гепарда, левів, носорогів, бегемотів і багато інших. 

 

Наступним був заповідник Етоша. Це відомий у світі національний парк, гігантський за розмірами (7,5 годин знадобилося щоб перетнути зі східно-південної сторони на північ автомобілем). Парк розміщений на унікальному соляному плато, що утворилось мільйони років назад. Оскільки територія визнана можливою для проживання комарів, що переносять малярію, прийшлось пити відповідні таблетки протягом 2х тижнів. Ніякого ефекту чи погіршення самопочуття від такої міри профілактики я не відчула, хоч панічно реагувала на всіх пролітаючих і повзаючих поряд комах. Площа Етоші більше 22 тисяч км2. Варто додати, що у 1907 заповідник налічував майже 100 тисяч км2. Парк вміщує понад 144 види ссавців, близько 340 видів птахів. Етоша знаходиться у власності Міністерства довкілля та туризму Намібії, що звісно дуже відрізняє інфраструктуру парку від приватних охоронних територій, не в кращу сторону. Проте різноманіття тварин вражає…тут і десятки зебр, сотні дікдік і спрінгбок (типу наші косулі), орікси. Зустрівся і великий птах-секретар, падальщики, орли і багато інших птахів, які демонструють ідеальну красу кольорів і форм живого світу.

 

Зупинитися спостерігати за дивовижним світом тварин моєю власною волею було майже неможливо. Але і літак додому пропускати не хотілося, тому вирішено було зробити ще одни ривок (близько 7 годин автомобілем) до західного узбережжя Намібії Валфісбей, де нас чекали стаї тюленів. Дорога пролягала через гори, а рослинність змінювалася від високих зелених дерев до пустелі. Дуже холодне побережжя, що омивається Атлантичним океаном, зустріло штормом і температурою + 15 (після +42). Але це не зупинило орендувати каяки і у складі супроводжуючого працівника нацпарку (кораблі у природоохоронній зоні, де мешкають ссавці не дозволені) і приплисти до місця проживання десятків сотень тюленчиків, фламінго і пеліканів. Неймовірний крик створюють ці ссавці, а запах риби, яким тюлені себе оточують чути за декілька кілометрів від їх поселення.

 

Багато зроблено в Намібії для врятування тварин і їх природніх домівок, але ще більше на жаль знищено. Намібія далеко не сама багата країна світу, хоч видобувається тут і уран і алмази. Бідність штовхає на розширення територій для людей, і відповідно їх зменшення для тварин. Екологічна політика, незважаючи на існування дослідних інститутів і великих охоронних територій, продиктована в основному туристичною вимогою та можливістю хоч якогось заробітку на туризмі. Але неймовірний світ вільних диких тварин, нехай і на відносно крихітних територіях планети, не залишить байдужим нікого. Бігаючі по просторам савани жирафи, стада зебр і слонів переповнюють серце радістю і вірою що ще не все знищено, не все втрачено. 

 

Не впевнена, що ми можемо багато перейняти від намібійцій, дуже вже різні способи життя, умови і середовище існування, проте точно є чого повчитися у тварин що тут проживають. Відсутність роками води, недостаток їжі, щомиті небезпека з боку людини, а для багатьох ссавців і з боку хижаків, постійне витіснення з територій, де вони історично мешкали, робить цих тварин вражаюче уважними, обережними, спритними і вчить триматися разом, щоб вижити.  Неймовірна жага до життя і радість від існування осередків дикого життя тварин – це те, що привозиш додому з Намібії. Це те що спонукає тисячі людей зі всього світу захищати право тварин жити на волі.

 

previous arrow
next arrow
Slider

Дата публікації: 06.01.2020