Стале водокористування

Стале водокористування – це відповідальність споживача, бізнесу та держави


Володимир Білоконьпроектний менеджер реформи Сталого використання водних ресурсів Команди підтримки реформ при Мінприроди (Мінекоенерго), експерт у галузі екологічної та водної політики, кандидат географічних наук. 

 

Пан Володимир долучився до проекту Центру перспективних ініціатив та досліджень “17 сталих питань”.

 

Розкажіть про свій професійний шлях?

 

Шлях був доволі довгим і складним. За весь час я змінив багато місць роботи та пропрацював на різних посадах. Відразу після захисту дисертації за напрямом “Географія, гідрологія суходолу та гідрохімія” я розпочав свою діяльність в Інституті гідробіології Академії Наук тоді ще УРСР, де і залишався наступні 13 років. Тобто наразі в кар’єрному плані я і продовжую свої початкові наукові розробки. Це моя фахова робота, я вчився на це. 

 

 

Після цього мені запропонували місце в Державній екологічній інспекції, а саме у відділі аналітичних досліджень і оперативно-аналітичного контролю. Я курував всю аналітичну службу України, ми координували роботу лабораторій в кожній із областей України, здійснювали метрологічний контроль, забезпечували їх методиками та ін. 

 

 

Через деякий час мене запросили в міністерство на посаду начальника управління водних ресурсів, і з цього моменту почалась моя діяльність безпосередньо при міністерстві. В залежності від політичної ситуації я то очолював певний відділ, то був заступником та ін.

 

 

В 2000-му році я подався на керівника програми ПРООН ГЕФ «Екологічне оздоровлення басейну Дніпра» на програмного менеджера, їздив у Нью-Йорк на співбесіду до UNOPS, і після всього цього мене призначили заступником керівника цієї програми, там я і працював наступні 8 років на посаді експерта з басейнового управління водами. Ця програма стосувалась і України, і Російської Федерації, і Республіки Білорусь. Доволі потужний проект, що передбачав підготовку стратегічної програми дій національних планів кожної країни тощо.

 

Після закінчення цієї програми я досить недовго пропрацював в Державній екологічній академії післядипломної освіти та управління, а потім мене знов запросили до міністерства, де з 2010-го року я відповідав за підготовку Стратегії державної екологічної політики України до 2020-го року і відповідного Національного плану дій. За ці документи я отримав грамоту Кабінету міністрів, а після того я вже пішов іншим шляхом і працював в різноманітних програмах технічної допомоги як національний експерт, і ось останнім місцем роботи є Команда підтримки реформ.

 

Доволі насичений шлях!

 

Так, і одним лише державним сектором це не обмежувалось! Також протягом деякого часу працював в доволі відомій організації «Мама-86» на посаді аналітичного експерта. Тобто вже зрозуміло, що довелось витратити на це не одну сторінку трудової книжки.

 

Ви перелічили багато державних установ та аналітичних інститутів. Взагалі, на Вашу думку, наскільки актуальним є попит на аналітику у сфері водного господарства в сучасних українських реаліях? Чи відбувається інтенсифікація цього суспільного запиту, яке тут Ваше враження?

 

Почнемо з того, що в цілому водне господарство знаходиться в сфері компетенції Державного агентства водних ресурсів України, яке в свою чергу має низку інститутів, що працюють у відповідних сферах водного господарства, меліорації, дренажу тощо. Існує певне фінансування для підтримки цих організацій, включаючи Інститут підвищення кваліфікації. Як на мене, цей напрям відносно стабільний, але, можливо, все ж таки потребує певного реформування. Те, що там відбувається, можна інтерпретувати як діяльність виключно для потреб водного господарства. 

 

Коли ж ми кажемо про більш широкі аспекти охорони вод – це вже компетенція і Міністерства в тому числі як агента охорони довкілля, ресурсів і водних екосистем (що дуже важливо, бо саме про водні екосистеми йде мова у Водній рамковій угоді). На цьому етапі я би сказав, що тут доволі мало наукових організацій, що могли б підтримати міністерство в цьому напрямі. 

 

Однією з підвідомчих структур Міністерства є УкрНДІЕП в Харкові (до реорганізації – УкрНЦОВ), що займався виключно аспектом  водної тематики до початку 2000-х і мав заслужене реноме провідного інституту для всього пострадянського простору. Там розроблялись методи і підходи щодо регулювання забруднення, використання водних ресурсів – ці розробки використовувались всією тією величезною країною. Навіть на міжнародному рівні інститут був доволі активним потужним гравцем, що надавав висококваліфіковану технічну допомогу арабським країнам.

Після реорганізації безпосередньо в Інститут екологічних проблем водна складова залишилась дуже сильною. Але за майже повної відсутності фінансування по суті вони зайнялись так званим «заробітчанством». Та водна тематика, яку дійсно мало б стратегічно впроваджувати міністерство – на це звертається замало уваги. Інститут наразі недостатньо сильно залучений в програми технічної допомоги ЄС, і власне саме тому він став інститутом регіонального значення. По суті, вони лише наразі обслуговують Зміївську ГЕС та й все на цьому.

Трохи краща ситуація з УкрНЦЕМ – одеський інститут, що займається питаннями екології моря. Програми ЄС ПРООН EMBLAS II, EMBLAS III з моніторингу екологічного стану Чорного моря специфічні тим, що вони базуються в Україні саме на основі цього інституту. І це допомагає УкрНЦЕМ триматись на плаву і не сходити з важливого рівня стратегічних цілей. Саме зараз вони зайняті підготовкою ГЕС (гарний екологічний стан) – дескрипторів, які ляжуть в основу Морської стратегії. Цей інститут якраз відповідає саме тим баченням міністерства, яке б рухалось в напрямі стратегічного планування політики.

І третя установа – Державна екологічна академія, де я раніше і працював. На жаль, я не можу стверджувати, що ДЕА наразі відповідає вимогам Міністерства на рівні формування державної екологічної політики. Це є більше формальною інституцією, що виграє усі роботи, що пропонуються міністерством. Про якість цих робіт говорити навіть не доводиться. Тобто вони заробляють так само гроші за рахунок держави.

 

Окремо хочу сказати про Національну академію наук. Довгий час я працював в Інституті гідробіології НАН, саме тому маю право стверджувати про те, що наразі є надзвичайно актуальним оновлення, реформування НАН. Тому що неправильним є хід речей, коли величезна організація з великою кількістю кваліфікованих кадрів та значним державним фінансуванням показує такий низький рівень продуктивності.  Очевидною є необхідність європейських стандартів в процесі реформування, грантові підходи, конкуренція тощо. Коли я працював там, то були частими державні замовлення, держбюджетні програми, завдяки яким ми проводили повноцінні дослідження.

Саме в рамках цих програм я мав можливість виходити «в поле» – на річки, на водойми, щоб займатись безпосередньо збором даних на місцях для їх подальшої аналітичної обробки вже в стінах Академії Наук. Зараз Інститут гідробіології, який очолює мій хороший друг Сергій Олександрович Афанасьєв, виграє ті дослідження, що лежать виключно в рамках програм міжнародної технічної допомоги. Лише завдяки цим ресурсам у науковців з’являється можливість поїхати кудись та отримати новий матеріал. Жахливий стан.

 

Науковий сектор ми проаналізували, а що у сфері громадянського суспільства? Наскільки оптимістичними є перспективи співпраці з громадськими організаціями, наскільки цей сектор взагалі розвинений у відповідній сфері?

 

Тут трошки краще, тому що завдяки змінам до Водного кодексу України, який запровадить так званий інтегрований басейновий принцип в управлінні водними ресурсами, ми започаткували і Держводагентство створило так звані басейнові ради. Басейнові ради – величезні та потенційно ефективні структури, де люди мають можливість свій професійний і науковий інтерес у сфері водного господарства перетворювати на конкретні дії та мати певне представництво. Тут є присутнім і бізнес, і громадські організації, для кожного представництва передбачені квоти. Це є ефективним засобом, щоб почути кожного. Лише для прикладу можу навести раду в середньому Дніпрі, що налічує близько 86 чоловік. Ми думаємо зараз про те, як збільшити спектр повноважень басейнових рад в рамках прийняття управлінських рішень, хоча формально вони є дорадчими органами.

 

Далі, буквально в серпні цього року була затверджена Стратегія зрошення і дренажу на період до 2030-го року, яка передбачає утворення добровільних господарських організацій, насамперед тих, що задіяні в рамках меліоративних комплексів – це по суті є представники аграрного бізнесу, що отримують воду. Ось на базі цієї Стратегії мають бути створені такі організації, що стануть органами водного самоуправління. Ми зараз знаходимось в цікавому періоді розвитку і становлення прав громадян щодо водокористування. Саме тут і формуються механізми впливу громадськості на рівень тарифів, на спрямування фінансування в рамках басейну та ін.

 

Останнє запитання з наукового блоку – Чи наявні наразі наукові розробки, що допомогли б досягти значного прогресу у процесі сталого використання водойм? Наскільки далеко на цьому етапі знаходиться українська наука?

 

На цьому етапі найбільш прогресивними є наукові речі, які стосуються впровадження рамкової директиви. Тут першочергово можу назвати проекти APENA та EUWI+, які дають можливість нашим науковцям брати участь у програмах міжнародної технічної допомоги та розвивати науковий потенціал України в тому числі. Це і Інститут гідробіології, який не лише виконує вказівки, але і сам розвивається – якщо ми кажемо про методику визначення водних масивів, що вже розроблена і впроваджена в Україні, методика оцінки забруднення, все це передбачає попередню роботу для того, щоб у результаті отримати певний програмний документ.

Тим же інститутом в рамках проєкту це було розроблено в рамках проекту ЄС APENA були розроблені важливі базові документи, такі як Методика оцінки вразливості зон водного басейну до сполук нітратів та Кодекс кращої сільськогосподарської практики. Проте навіть після того, як ці документи були розроблені та передані до Мінагрополітики, більше нічого не було про них відомо. В цьому міністерстві екологічні питання, скажімо так, не мають пріоритетного значення. 

 

Але у нас ще є величезний блок питань, які потребують вирішення – наприклад, так зване дифузне забруднення. Воно йде в комплексі з нітратними директивами, але ми маємо виходити з того, що у нас відсутня оцінка дифузного забруднення як така. І ми не можемо навіть говорити про регулювання цього забруднення на рівні держави, тому що ми просто не маємо наукових інструментів щодо того, як оцінювати і як регулювати. Якби ми мали таку оцінку і вже наявні підходи, то ми би могли навіть ввести аспекти наповнення екологічного податку, додаткових коштів у державний бюджет і т.д. Це говорить про те, що Україна не готова до таких питань, і науковці за фактичної відсутності фінансування навіть майже не чіпали цих тем. 

 

Ті ж екосистемні послуги – цікавий напрям, який знаходить своє місце і в стратегії 2010-го року, за яку я відповідав (Стратегія державної екологічної політики). В національному плані дій ми прописали, що необхідно визначити вартісну оцінку цих послуг та провести масштабну роботу, проте, на жаль, ніхто цього не робив – все залишилось на папері, хоча це є по суті додатковим джерелом наповнення державного бюджету. Наразі нова урядова команда зайнята пошуком таких питань, але відповіді на них вже давно знаходяться на полицях окремих кабінетів. Ці наукові напрями – непочатий колодязь, який ще потім може принести Україні додаткові бонуси. 

 

Теплове забруднення є іншим аспектом, що безпосередньо пов’язане із діяльністю атомних та теплових електростанцій – такі підприємства скидають перероблені гарячі води у національні водойми, проте це абсолютно не обкладається податком. Хоча це значно змінює загальну картину водних екосистем! Це рівень впливу на довкілля, він повинен підпадати під дію економічних важелів. Обсяг додаткових джерел насправді значний. Адже адміністративний і економічний тиск – найбільш дієві інструменти! Доведено європейським досвідом екологічної політики.

 

В національній доповіді України щодо цілей сталого розвитку наявні доволі амбітні показники у сферах водокористування, чистої питної води, обсягів стічних вод та ін. Які сфери в цьому плані мають найбільш оптимістичні прогнози в українських реаліях? Що може слугувати найкращим маркером прогресу потенційних реформ?

 

Доволі складне питання. Цілі і справді амбітні, особливо в рамках екологічних пріоритетів. Тут дуже важко навіть зрозуміти, з чого почати. Можливо, найкраще почати саме з сільського господарства та взяти ціль щодо зменшення площі розораних земель. Це є насправді надзвичайно важливим індикатором, тому що наявний у нас екстенсивний підхід до розвитку сільського господарства повинен бути змінений – саме такий підхід винен в тому, що з карти України зникла величезна кількість малих річок. Коли ми кажемо про те, що загальна водність впала – це ж саме малі річки, що наповнюють своїми водами великі водні артерії, це є основою живлення. Не думаю, що нове Міністерство економіки, торгівлі та сільського господарства буде вважати цю ціль пріоритетом своєї діяльності. Необхідно розробити окремі механізми державного регулювання, які б стимулювали аграріїв до відповідної сталої діяльності. 

 

Взагалі, цілі сталого розвитку України були розроблені і прийняті на рівні доповіді нашої держави в ПРООН. За цю доповідь персональну відповідальність ніс перший віце-прем’єр-міністр Степан Кубів. Але після цього формального підписання на такому високому рівні нічого не відбулось! Потрібно ж було прописати чіткий план дій на рівні КабМіну щодо її виконання, але жодної секторальної робочої групи, жодного комплексу інструментів щодо поетапного досягнення цих цілей не було розроблено. 

 

Ціль в системі управління – стратегічне поняття, а програма – це тактичні ходи із конкретними виконавцями, коштами, ресурсами та ін. Нещодавно Президент України підписав відповідний указ про виконання заходів на рівні органів виконавчої влади. Але за цим не стоїть жодних детальних аспектів стосовно виконання, таке відтермінування лише погіршить ситуацію. 

 

Безумовно, Україна повинна сісти і розробити документ щодо стратегічного і покрокового виконання цих цілей. Ті ж питання доступу до безпечної питної води і санітарії. У нас в деяких регіонах 80% населення взагалі живуть з привізною водою, особливо в сільській місцевості. Зобов’язаність держави гарантувати кожному доступ до чистої питної води – це взагалі велика провокація для того ж Мінрегіону, бо вони розуміють, що вони не можуть цього зробити і не можуть цього гарантувати.

На мою думку, виконання цілей сталого розвитку можливо там, де це буде вигідно бізнесу. Наприклад, якщо ми зараз кажемо про те, що водоефективність промислового і сільськогосподарського виробництва є низькою і ціль сталого розвитку говорить саме про це, то можливо в рамках процесу регулювання цін на воду бізнесу скоро стануть такі умови невигідними і вони самі будуть рухатись в напрямку водо- та ресурсоефективності. Це не тому, що вони хочуть досягти цілей сталого розвитку, а тому, що це співпадає з їх прибутковими цілями. Поки що я бачу шлях досягнення цілей лише таким чином. 

Дуже часто прямий діалог з представниками держави не дає бажаного рівня ефективності. Напириклад, наша зустріч з представниками київського водоканалу та асоціації водоканалів України зафіксувала багато претензій від представників водного господарства до екологів – мовляв, вимоги останніх занадто суворі. Але в той же час державна статистика України навіть показує, що та ціль сталого розвитку, яка говорить про зменшення неочищених і недостатньо очищених стічних вод відсунулась в перспективі. Згідно з документом, таких вод має бути щонайбільше 5%. В 2016-му році цей показник становив 12%, а в 2017-му – вже 20%. Ми рухаємось в зворотньому напрямі. 

 

В рамках тієї ж Директиви 91/271/ЄЕС «Про очистку міських стічних вод» взагалі в Україні не спостерігається виконання відповідних заходів. Прийняли закон про питне водопостачання і додали зміни до водовідведення – але ж це явно не є елементом конкретного вирішення проблеми. Потрібно актуалізувати питання і про сполуки фосфору, і про фосфати, тому що водойми починають цвісти. Навіть Чорне море вже цвіте! Коли навіть море стає зеленим – це просто страшний прецедент. Останні 5 років ця тенденція особливо очевидна, а це ж прямий наслідок стоку річок. 

 

Якщо казати про стратегічні аспекти, що стосуються 14-ї цілі про морське середовище і морські ресурси, то тут Морська стратегія зависла. Зовнішньополітичні умови з Росією унеможливлюють виконання кроків цієї стратегії, яка стосується як Чорного, так і Азовського морів. Рамкова морська директива взагалі не розрізняє Азовського моря, лише Чорне фігурує. Ці питання складні до вирішення, і наразі Україна нездатна щось вирішувати стосовно моря.

 

Аспекти ж впровадження планів інтегрованого управління прибережною зоною швидше навіть не екологічної натури, а з соціально-екологічної сфери. Є плани управління інтегрованою прибережною смугою морів, це насамперед берег і частина морського середовища. В Україні до цього питання підступались декілька разів і до цього часу нічого не зроблено. А це ж і портова інфраструктура, і рекреаційні ресурси, це шалені обсяги капіталу, над якими ніхто й не замислювався. Саме тому я б надав скоріше негативну оцінку щодо наших досягнень у цій сфері.

 

У нас є регіон, що досі страждає від наслідків військових дій. Наскільки загрозливою є небезпека водно-екологічного дисбалансу у Донбасі? Які наслідки це може мати для всієї території України?

 

Почнемо з протилежного прикладу Дністра. З Молдовою у нас створена двостороння комісія, де ми вирішуємо проблеми, виробляємо рішення та інше. У випадку Донбасу – зовсім інша ситуація, хоча у нас з Російською Федерацією є набагато більше спільних транскордонних водотоків, включаючи Азовське море, що є спільним для користування.

Сіверський Дінець – це басейн Дону, специфічна водна екосистема. Тобто, виходячи з принципу управління водоймами за допомогою басейнових рад, ми повинні були б обговорювати ці проблемні питання безпосередньо з росіянами. Поки що це в принципі неможливо. Тут ситуація дуже складна. В Луганській та Донецькій областях ми спостерігаємо надзвичайні рівні забруднення, там знаходиться велике накопичення промислових і гірничо-рудних об’єктів.

І ось зовсім нещодавно ми започаткували новий проект ОБСЄ, де ми оцінюємо ризики пошкодження хвостосховищ гірничо-рудних об’єктів та наслідки цього потенційного забруднення. Я був в шоці від кількості хвостосховищ, що знаходяться саме у “сірій зоні”, куди навіть не можуть потрапити люди без ризику для свого життя. Будь-який снаряд, що потрапить у дамбу хвостосховища, призведе до катастрофічного забруднення навколишнього середовища. І саме страшне, що випадки таких снарядів, що потрапляли в дамбу, вже були! Лише якимось дивом ці дамби витримали. На Дністрі коли у 1983-му році прорвало дамбу хвостосховища і 5 мільйонів тон забрудненої води потікло в Чорне море, загинула вся екосистема. 

 

Зазначений проект ОБСЄ знаходиться наразі на етапі оцінки ризиків. І вже тут ми стикаємося з величезними проблемами. Представництво ОБСЄ домовлялось про те, щоб їм просто відкрили коридор. Так перед делегацією йшли сапери, що розміновували невеликий вузький шлях для того, щоб просто потрапити туди. Саме для того це і проводиться під егідою ОБСЄ, щоб забезпечити цій команді хоча б якусь безпеку, яку ніхто не може гарантувати. Це дуже гострі питання.

 

Якщо кругом міни, про який природно-заповідний фонд може йти мова? Та ж тварина не розуміється на розрядках, вона йде і гине. А скільки цього замінованого мотлоху! Аспекти реабілітації займуть десятиліття. Якщо навіть до цього часу знаходять ще потенційно небезпечні знаряди з часів Другої світової, то який час потрібен в наших умовах? Вже не кажу про кількість лісу, що вигорів внаслідок бойових дій. Тут навіть якщо ці території вдасться повернути, доведеться виконати величезний комплекс робіт навіть не одному чи двом поколінням. 

 

Добре, все ж таки варто зазначити, що спад промислового виробництва призвів до незначного поліпшення якості води. Але знову ж таки, достатньо прориву лише однієї дамби для того, щоб ситуацію погіршити в декілька десятків чи сотень разів. 

 

Наскільки в наших умовах взагалі можливе управління водоймами за басейновим принципом, коли діяльність з використання природних ресурсів не є транспарентною, а все, що стосується спільного майна, є потенційним джерелом корупційних схем? 

 

Нашою проблемою є кланові та олігархічні інтереси. Кожного року постановою Кабінету міністрів затверджується так званий регламент промивки річки Інгулець від скидів шахтних та високомінералізованих підприємств. Тобто, певний олігарх, що володіє цими шахтами, скидає неочищені води та шкідливі сполуки у водойми, порушуючи тим самим законодавство, але на рівні Кабінету міністрів на хоча б мінімальне подолання цих наслідків щороку виділяється шалена кількість бюджетних грошей. 

 

Проте треба з чогось починати. Якщо такі басейнові ради зараз будуть потихеньку виходити з концепції не окремої області або району, а з басейну, коли вони будуть заслуховувати проблеми усіх учасників, коли зможуть ідентифікувати пріоритети – тоді і буде формуватись майбутня участь людей і більш широких кіл у процесі вирішення подібних проблем. Те, що зараз вони неефективні – згоден. Проте наразі дуже рано про щось говорити. Перше засідання відбулось в грудні 2018-го року. Це ще маленька дитинка, яка лише робить перші кроки!

 

Що ж може зробити окремий громадянин в процесі поліпшення ситуації з водними ресурсами?

 

Я зробив одне дослідження, результати якого показали, що кожна людина, яка підключена до централізованого водопостачання і централізованого водовідведення, в середньому по Україні витрачає за добу 238 л води. Сільський житель без підключення до такої інфраструктури використовує приблизно 50 л. На перспективу ж українцям необхідно говорити про досягнення до 2030-го року до 150 л., а до 2050-го року до 100 л. на одну людину на добу за допомогою використання важелів освіти, виховання, ЗМІ тощо, якщо мова йде про економію водних ресурсів.

 

Більше того, ми кажемо про економію водних ресурсів, які пройшли попередню обробку з метою підготовки так званої питної води. Одна справа – вода в річці, інша – вода в крані, в яку вже інвестовані кошти. Якщо кожен громадянин усвідомлюватиме свою відповідальність просто відкривши кран – тоді можна говорити про можливість прогресу. 

 

Взагалі, аспект особистої, персональної відповідальності щодо контролю в наших умовах є доволі важливим. За кордоном люди не соромляться інформувати відповідні органи щодо порушень законодавства іншими особами. Те ж саме можна спроектувати і на природоохоронне законодавство – поки рубається ліс або забруднюються річки, нікому немає діла до цього, людям байдуже. Зробити людей більше суспільно відповідальними – це найбільш актуальний виклик для нашої ментальності. Наша психологія все ще радянська – ми всі проти держави, а держава – проти нас.

 

З іншого боку, недостатньо продуманим є санкційним механізм. Державі потрібно виробити інструменти для того, щоб мотивувати людей не миритись із цим свавіллям. 

 

Чи є увага до питань змін клімату та забруднення навколишнього середовища довготривалим трендом чи скоротечним явищем?

 

Давайте виходити з того, що кожен наступний рік б’є температурні рекорди. Це факт. Зараз зміни клімату дуже сильно впливають на Україну в рамках розподілу річного водостоку. Зараз у нас в середині року у нас відбуваються довгі посушливі періоди, які призводять до грунтових посух. Ми повинні визнати, що такі загрозливі процеси мають місце і не замовчувати це. В Португалії і Іспанії кількість водних ресурсів в загальному річному обсязі значно зменшується. Нещодавно у нас були представники Австралії, які говорили про посухи не протягом року, а протягом 8-10 років. 

 

Наша стратегія зрошення і дренажу виникла тому, що на певному етапі попередні господарські системи були розкрадені. Люди чомусь подумали, що водопостачання є природним явищем, що не потребує інфраструктури. Проте це призвело до того, що зараз у багатьох сільських місцевостях мережі меліоративного водопостачання просто знищені. І зараз ми говоримо про те, що південь України перетворюється в депресивний регіон, бо відсутність води призводить до того, що люди звідти тікають. В цьому плані необхідно вивчати досвід тих же австралійців, які вже давно стикались із подібними проблемами. 

Дата публікації: 16.12.2019