Гендерна рівність: чому це звучить як утопія?


 

Гендерна тематика є одним з основних блоків у загальній структурі цілей сталого розвитку. Рівність соціальних, економічних та політичних можливостей чоловіка і жінки створює передумови для гармонійного розвитку всього суспільства та є головним фактором ефективного використання всіх наявних ресурсів. На предмет впровадження цілі № 5 “Забезпечення гендерної рівності, розширення прав і можливостей усіх жінок та дівчаток” ми поспілкувались з експерткою організації “Гендер в деталяхМарією Дмитрієвою.

 

 

Поняття “гендер” в українському суспільстві взагалі викликає або острах, або відразу. Ми багато чули всіляких сексистських висловлювань від народних депутатів або ж взагалі від нашого політикуму. Чи є це наслідком страху перед невідомим, чи є це невіглаством, яке замасковане під традиціоналізм, консервативність тощо? В чому причина саме такого сприйняття поняття “гендер”? Як саме його можна трактувати з політичної перспективи?

 

Почнемо з того, що теоретики гендерної парадигми використали це слово, щоб зменшити спротив просуванню ідей рівності прав чоловіків і жінок при владі. Такий спротив ми й досі спостерігаємо з боку чоловіків. Проте такий евфемізм грає з нами в жорстокі жарти, адже більшість скептиків намагається в цьому понятті вичитати те, чого там взагалі немає. В теоретичному феміністичному доробку чітко говориться про те, що гендерній рівності протистоїть традиційна ієрархічна система, яка спирається на біологічні відмінності між двома статями та виправдовує таким чином нерівне положення чоловіків і жінок в суспільстві. В такій теоретичній рамці традиціоналізму підтримується й уся система, в якій чоловік є людиною, а жінка –‌ ресурсом, об’єктом для споживання та експлуатації.

 

Тут немає місця для більшої кількості гендерів або ж простору для широкої самоідентифікації, яка може відповідати біологічній дійсності людини та не слугувати певним деструктивним джерелом щодо особистості. Це наслідки перекручення квір-теорії, які консервативні діячі наразі намагаються використати проти людей з сексуальністю, що не відповідає гетеронормативним уявленням. Коли ми взагалі говоримо про гендерну рівність, то ми одночасно з цим виходимо з твердження про існування такої системи, де чоловік це норма, а жінка –‌ відхилення. Тут робиться похибка на цю систему, яка має бути подолана. По факту це рівність чоловіків і жінок.

 

Наше українське суспільство взагалі дуже мізогінне. Бути жінкою у нас –‌ частково соромно, трохи непристойно. В цьому контексті будь-яка розмова про права жінок наражається на відповідь в дусі “Що ви знову зі своїми маленькими проблемами? У нас тут економіка, війна”. Але ж проблеми половини населення не можуть бути міноритарними, вони не можуть бути неважливими. Наявна гендерна система використовується для того, щоб змалювати жіночі проблеми або аспекти як неважливі, як такі, що не на часі. Хоча ці проблеми по факту стосуються всього суспільства.

 

Гендерна рівність

Джерело (с. 28)

 

На сьогодні ми спостерігаємо тиск щодо прогресивної гендерної тематики з двох боків. З одного боку –‌ від ультрапрогресивних груп, які не ставлять абсолютно жодних меж в питаннях самоідентифікації. Проте через таку перспективу постають одразу 56 чи 100 гендерів, що унеможливлює аналіз положення жінок в суспільстві та пошук ефективних механізмів досягнення рівності. Такі ідеї дають змогу традиціоналістам стверджувати, що будь-якої дискримінації можна уникнути, якщо є можливість реідентифікації в іншу гендерну площину. Так просто це, на жаль, не працює. З іншого ж боку, іде натиск від відверто консервативних сил, які бояться будь-яких перетворень та перегляду усталених уявлень. Будь-які прогресивні трансформації ставлять під загрозу домінантне положення таких консерваторів та теоретично позбавляють їх додаткових ресурсів. Запланований на 8 березня марш жінок, наприклад, проходитиме паралельно з маршем проти абортів, прогнозований склад та основні меседжі якого навіть не варті додаткових коментарів.

 

 

Гендерна рівність нерозривно пов’язана з проблемою насильства –‌ психологічного, фізичного, сексуального тощо. Наскільки у нас загалом поширене усвідомлення того, чим саме є таке насильство?

 

В Україні приблизно 70% жінок старше 15 років стикалися з абсолютно різними формами фізичного, психічного, сексуального насильства (статистика щодо чоловіків, на жаль, у відкритих джерелах відсутня). Чому такі питання приписуються суто сімейним справам, до яких держава не має абсолютно жодного відношення?

 

Принципова відмінність щодо насильства полягає не в його диференціації, а в тому, хто саме його чинить. Для жінок значно небезпечнішими є чоловіки їхніх родин, їхні родичі та сусіди. Вірогідність пережити акт насильства від знайомих чоловіків насправді набагато вища, ніж від чоловіків на вулиці. Всі історії про те, що жінка на вулиці “своїм виглядом сама звабила” чоловіка і він, мовляв, “не зміг приборкати свою пристрасть“ –‌ це 10-15% від всіх випадків зґвалтувань. У приблизно 70% випадків безпосереднім кривдником виступає хтось із кола знайомих –‌ прямі чи опосередковані родичі, сусіди.

 

Гендерна рівність

Джерело (с. 7)

 

Для жінки шанси бути вбитою чоловіком або колишнім чоловіком значно вищі, ніж померти від гострої інфекційної хвороби чи внаслідок ДТП. І така ситуація спостерігається не лише в Україні.

 

Інформація щодо того, чи зазнають чоловіки насильства, є неповною. Особливо це стосується побутових питань, де такі випадки майже не реєструються взагалі. В основному ж, звичайно, таке трапляється поза межами родини.

 

Проблема насильства набагато більш структурна. Оскільки левова частка світового суспільства живе в умовах патріархату, де чоловіки контролюють військові, економічні та політичні ресурси, від жінок вимагається здійснювати продуктове, продуктивне, емоційне та сексуальне обслуговування чоловіків. Безперервне та повне виконання цих функцій можливе лише внаслідок використання апарату примусу. Саме ця система або застосування насильства, або ж погрози цього застосування й утримує жінок у підпорядкованому положенні щодо чоловіків.

 

Але як так сталось, що жінки не звертаються по допомогу, чому це приховується? Де в цій сфері ми можемо спостерігати дисфункціонал державного апарату?

 

Статистику щодо всіх випадків збирає МВС та Мінсоцполітики. Додатково є дані щодо дітей, які зазнали насильства в родині. У нас це законодавчо об’єднано в одну групу “домашнє насильство”, в інших країнах це ж поняття розбивають на декілька окремих. Головним проблематичним аспектом у нас є доступність, ефективність соціальних служб та наявність системи перенаправлення для жертв домашнього насильства.

 

У 2014-му році фінансування відповідних соціальних служб було переведено з національного бюджету на місцевий рівень. В тих випадках, де місцева влада розуміла важливість цих служб –‌ там фінансування лишилось. Там, де розуміння не було, їх поскорочували, внаслідок чого міністерство втратило близько 14 тисяч навчаних соцпрацівників. Досі у нас ця прогалина не була закрита.

 

У нас мали б бути притулки для жертв домашнього насильства або ж місця тимчасового утримання для кривдників, проте поки що нічого з цього в нормальному виді немає. У нас є лічені так звані притулки для жертв домашнього насильства, так звані високопорогові. Теоретично передбачено, що жертва поступає у такий заклад на кілька місяців, щоб стати на ноги, оправитись, знайти сили та ін. Проте на практиці все виглядає інакше.

 

Щоб потрапити в цей притулок, потрібно зібрати цілий комплект документів: довідки про стан здоров’я, довідки про стан здоров’я дітей (в разі їх наявності). Якщо дитині більше ніж 12 років, шанси потрапити в притулок майже нульові. Якщо жертва старше 35 років, також можна очікувати відмови. Коли ж подібні заклади розраховані на тривале перебування, вони не можуть дбати про жінок або з туберкульозом, з наркозалежністю тощо, адже для цього банально немає належних умов. Тобто якщо жінку побив чоловік, і вона з дитиною хоче потрапити в цей притулок, то вона повинна спочатку в такому стані йти в лікарню, де їй проведуть необхідні аналізи та нададуть довідки, після чого буде й спрямування в такий притулок. Тобто низькопорогових притулків не існує взагалі.

 

Існують притулки для людей у кризових життєвих ситуаціях при Департаменті спорту, сім’ї та молоді. Туди звертаються безхатьки, люди, що вийшли із тюрми та ін. Звичайно, що жінки в такі притулки зазвичай не йдуть, особливо з дитиною. Саме тому в країнах першого світу чи не основним чинником потрапляння жінки на вулицю є домашнє насильство та відсутність притулку. Як показує статистика, якщо жінка намагається піти, то незалежно від наявності притулків, шанси того, що чоловік жінку вб’є, зростають в 6 разів. Через це жінка змушена залишитися вдома і терпіти далі, щоб просто не ставити себе під пряму загрозу бути вбитою.

 

На щастя, за останні 30 років жіноча громадськість і міжнародні фонди зробили чимало для того, щоб поняття домашнього насильства було на слуху. На жаль, всі ці рухи не зробили достатньо для того, щоб чоловіки, які вчинили акт домашнього насильства, ставали нерукоподаваними, щоб це сприймалось як щось, що варте осуду. У нас це вартим осуду ще не вважається, як і уникнення сплати аліментів.

 

Для того ж, щоб унеможливити ці випадки, необхідно працювати з поліцією аби службовці  повторно не травмували жертв насильства. Коли жінка вирішується піти в поліцію з заявою про те, що її зґвалтували, то вона свідома щодо того, що це буде приниження, погрози, вимоги не писати заяву та ін. Відповідно, у нас дуже низька зареєстрована кількість зґвалтувань. Сайт Генпрокуратури надавав за 2016-й рік наступну статистику: кількість вбивств –‌ приблизно 7 тисяч, а кількість зґвалтувань –‌ десь 600. І це у масштабах всієї країни. Левова частка жертв не звертається по допомогу, кривдники не отримують покарання. Ця ситуація є характерною для практично всіх країн.

 

Яку роль відіграє та може відігравати у сфері домашнього насильства новий спеціалізований підрозділ поліції “ПОЛІНА”? Чи достатньо добре прописаний механізм підготовки кадрів?

 

Щодо ефективності новоствореного підрозділу можна сперечатись. В соцмережах іноді з’являються скарги щодо того, що “ПОЛІНА” реагує на виклики в дусі “Розбирайтесь самі”. Проте варто в котрий раз відзначити, що соцмережі –‌ не останній бастіон об’єктивності.

 

Велике питання полягає в тому, як готують працівників та працівниць цього підрозділу, як це втілюється на практиці, як їхня робота підтримується в інших службах (управління соціального захисту) та які заходи застосовуються для унеможливлення повторення подібних ситуацій. Якщо кривдника або жертву нема куди везти –‌ це проблема не поліції, а соціальних служб. А від поліції ми можемо вимагати надання ефективної допомоги, розгляду ситуації з боку жертви тощо.

 

Гендерна рівність

Джерело (с. 21)

 

Адже слова жертви часто ставляться під сумнів поліцією. Існує багато випадків, коли кривдники мали добрі зв’язки у поліції, саме тому навіть за викликом поліцейські не можуть й не хочуть розв’язувати проблему за законом. В такій ситуації на боці жінки немає абсолютно нікого. З іншого ж боку, у нас абсолютно викривлене поняття згоди –‌ якщо, мовляв, жінка не чинила опір, то це не можна розглядати як акт насильства. При цьому ігнорується, що така поведінка жінки могла бути банальним раціональним вибором через страх бути вбитою. У Швеції та Німеччині таке трактування вже призвело до змін у відповідне законодавство. З ратифікацією Стамбульської конвенції законодавчо вже передбачено поняття згоди, яке покликане захистити тих, хто згоду дати не може –‌ людина, що спить, людина, що перебуває в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Все це має в ідеалі викорінити уявлення, що жінки створені лише для сексуального задоволення чоловіків.

 

У нас, крім держави, соцслужб та ін., є інші організації, що борються за права чоловіків, що називається “Батько має право”. Можна було б сподіватись, що вони й дійсно будуть боротись. Насправді вони займаються тим, що збираються зграями та залякують жінок, забирають дітей та вдаються до інших заходів лише через те, що жінка не підпадала під їх контроль. Вони цього не приховують, вони викладають жахливі тексти/відео, де 15 чоловіків женуть по вулиці одну жінку з дитиною на руках. Це жахливе викривлення поняття батьківства. До того ж, подібні організації входять і в склад громадської ради при вищих органах виконавчої та законодавчої влади. Інститут репутації у нас абсолютно не працює.

 

Переходячи до іншого соціально-економічного виміру та проблеми рівності чоловіків і жінок у робочій сфері. Наскільки в українських умовах можливий захист людей, що в статусі офіційно працевлаштованих бажають взяти відпустку для догляду за дітьми?

 

Сам конструкт декретної відпустки або ж часу, відпущеного для догляду за дітьми є доволі прогресивним, хоча й залишився нам в спадок від Радянського союзу. Але в сучасних реаліях ця відпустка оплачується по мінімуму. Ті “дитячі” гроші, які жінка отримує, виділяються не тому, що жінка виконує важливу для суспільства роботу, яку суспільство відповідним чином має визнавати. Цих грошей достатньо хіба що для підтримки екзистенційного мінімуму –‌ просто щоб дитина не померла з голоду.

 

У нас це не є оплачуваною відпусткою по догляду за дитиною. Взагалі, роботодавці доволі скептично ставляться до цього та вживають будь-яких заходів для того, щоб унеможливити працевлаштування тих, кому ще й доведеться платити зарплату у разі вагітності чи необхідного часу для догляду за дитиною. Багатьох жінок змушують писати заяву на звільнення з відкритою датою, навіть у “пристойних” місцях зі статусними зарплатами. Тобто, жінки перебувають під повним контролем працедавця і їх можуть звільнити в будь-який момент, коли стане відомо, що жінка вагітна. І в цій ситуації у жінок немає вибору –‌ вони погоджуються навіть на такі умови, інакше їх просто не візьмуть на роботу.

 

В країнах з працюючою судовою системою жінка може звернутись за отриманням компенсації за дискримінацію на робочому місці. В наших умовах неможливо розраховувати на судову систему.

 

Саме тому у нас просто мізерний відсоток жінок, які звертаються до суду у випадку сексуальних домагань на робочому місці.

 

Гендерна рівність

Джерело (с. 22)

 

У нас ідуть розмови про те, щоб зробити оплачувану відпустку і для чоловіків. Першим вдалим кроком в цій сфері було б введення нормальної оплачуваної відпустки по догляду за дитиною для жінок та чоловіків.

 

Викривлення ситуації та попит на кваліфіковану робочу силу на вітчизняному ринку праці дещо змінив загальне становище. Адже з відтоком робочих рук в Європу у нас почався реальний кадровий голод. І працедавці почали нарешті перераховувати зарплати в надії утримати кваліфіковані кадри на підприємстві, поліпшуючи таким чином становище жінок на робочому місці. Коли кваліфікований спеціаліст отримує втричі менше грошей, ніж майстер манікюру, в цій країні щось не так. Це, по-перше, відкриває величезні стимули для корупції. По-друге, це не сприяє відновленню суспільного статусу до інтелектуальної професії.

 

Гендерна рівність

Джерело (с. 50)

 

Не зважаючи на те, що служби зайнятості добре підготували в плані гендерної рівності, в них все ще мало впливу на працедавців. Останні, за прямого порушення закону про рекламу, що розміщують оголошення про пошук виключно молодих, але надзвичайно досвідчених працівників та працівниць. Водночас, жінки старше 40-45 років стають невидимими на ринку праці. Такі люди достатньо кваліфіковані й достатньо освічені, щоб вимагати достатньо грошей за свою працю, проте наявні підходи витискають цю категорію з ринку.

 

 

Нещодавно у Верховній Раді виникло МФО “Цінності. Гідність. Родина”, що апелює до таких понять як “вічні цінності”, “фундаментальне природне право” тощо. Про який прогрес у сфері гендерної рівності можна стверджувати, зважаючи на подібний дискурс у вищих органах державної влади? Наскільки небезпечною є спекуляція такими поняттями на вищому політичному рівні?

 

Складно сказати, де саме тут можна вбачати більшу небезпеку –‌ це або некомпетентність  нардепів-членів цього об’єднання в гендерному питанні та уявленні про розподіл функцій між чоловіком та жінкою, або ж повна непередбачуваність сьогоднішнього парламенту в такому його поточному складі.

 

Спроби ручного керування парламентом з боку Президента і його команди викликають набагато більше занепокоєння, ніж ініціативи поодиноких народних депутатів. Ми наразі знаходимося в ситуації, коли горизонт подій надзвичайно вузький. В нашій ситуації незрозумілим навіть є те, чи варто взагалі робити конкретні заходи, тому що весь контекст може кардинально помінятись за відносно короткий час. Інше міжфракційне об’єднання подібної тематики “Жінки, мир, безпека” під проводом Королевської використовує риторику резолюції ООН 1325 для того, щоб просувати ідею, що нам потрібен мир за будь-яку ціну. У війні, мовляв, винна Україна, через те, що вона чинить спротив. І саме тут ми можемо проводити паралелі з поодинокими випадками зґвалтувань, опору жертви та позиції кривдника.

 

Ви вже згадали раніше Стамбульську конвенцію про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Деякі народні депутати вимагали виключити з українського законодавства поняття “гендер”, “сексуальна орієнтація” в ході обговорення ратифікації конвенції. Про які структурні проблеми можна стверджувати, зважаючи на це?

 

У нас зверхньо ставитись до жінок –‌ це просто і зручно. Печерний сексизм в моді серед державних діячів. Але такі заяви народних депутатів це лише те, що знаходиться на поверхні. Особливо ж загрозливим фактором є те, що ратифікацію Стамбульської конвенції саботували церковні ієрархи, які напряму шантажували народних депутатів з метою “не допустити поширення гендеру” в Україні. Вони в формальних телефонних розмовах в ультимативній формі проводили паралелі між результатами голосування та подальшої підтримки відповідної політичної сили в парафії. СБУ на це не звертає уваги. Церква аж ніяк не відділена від світської держави.

 

Те, що взагалі у нас церкву допускають в процес обговорення прав жінок, освіти та ін. сфери –‌ нонсенс. Тепер церковні заклади можуть навіть видавати свідоцтво про навчання державного зразка. У нас йде втручання церкви у світські справи і нікому до цього діла немає. Робота щодо підготовки ратифікації триває і наразі.

 

 

Які можливості втрачені для жінок в ході поверхневого перепису населення? Як міг би нормальний перепис вплинути на об’єктивну оцінку моментів, що ми проговорили?

 

У нас відсутній збір статистики диференційованої за різною статтю на різних рівнях. Масштабні дослідження, що необхідні для адекватної оцінки потреб, відсутні. Таку оцінку взагалі не вважається за потрібне проводити. Є лише поодинокі публікації, що беруть за основу точкові дані та проєктують їх на загальну картину. Але нам потрібні масштабні базові дані –‌ що із населенням, які статеві, вікові та етнічні категорії присутні.

 

Ми останні років 15 сваримося з державними органами. Бо на місцевому рівні дані збираються диференційовані за статтю та в декількох випадках за іншими показниками. Але оскільки на рівні міністерств такої розбивки не передбачається за потрібне, у підсумку у нас кумулятивні дані, що за правильного підходу можуть надати даних про набагато більше явищ та провести якісніший аналіз. З тими ж самими ВПО –‌ ми знаємо, скільки там дітей та людей з інвалідністю, але інформацію про кількість жінок отримуємо лише зі сторонніх оцінок громадських організацій. Для того, щоб наші політики мали максимальний вплив та ефективність, ми повинні мати надійні дані. Для таких даних потрібним є масштабний збір інформації, яке й може надати повноцінний перепис.

 

В європейському соціально-політичному дискурсі останнім часом регулярно фігурує поняття безоплатної домашньої роботи. Чи на часі обговорення цієї проблематики в Україні?

 

Проблема є надзвичайно актуальною в Україні. Адже у нас на хатню роботу жінки витрачають 41 годину на тиждень, чоловіки –‌ 22. Тобто жінки мають виходити вдома на повноцінну другу зміну, до того ж неоплачувану. Для жінок в сільській місцевості ці цифри ще більш релевантні, забезпечення харчової безпеки родини залежить лише від них.

 

Гендерна рівність

Джерело (с. 47)

 

Взагалі, ми доволі парадоксальне суспільство в плані питань гендерної рівності. Наприклад, за загального схвалення участі жінок у політиці 80% опитаних чоловіків сказали, що всю хатню роботу мають виконувати жінки. Тобто, з одного боку, ми спостерігаємо абсолютно прогресивні позиції щодо рівності чоловіка і жінки в політиці, з іншого ж боку жінка все ще відіграє роль тої безплатної служниці, що має виховувати дітей, виконувати домашню роботу і залишатись сексуально привабливою. Молоді жінки доволі обережно ставляться до цього і стверджують, що ситуація абсолютно некритична, що фемінізм не потрібен та ін. Жінки ж старшого віку, що мають дітей та все це пережили, розуміють проблематику значно краще і погоджуються, що ситуацію треба змінювати, що є несправедливою і неприйнятною. Розмова ця ще попереду.

 

Гендерна рівність

Джерело (с. 60)

 

Джерело скріншотів цілей та індикаторів: Національна доповідь “Цілі сталого розвитку: Україна”

Дата публікації: 11.03.2020